Вище до Небес

16 січня 2011, щиро висловивши подяку всім родинним святам, ми з колегами вирішуємо просто поїхати  кудись в Карпати. Думали різні варіанти, але все ж таки скористалися тим, що мали гарну погоду, однозначно – десь на Чорногірський хребет. План спочатку передвіщав нам прибуття на заставу в с. Шибене. Звідти підйом на Піп-Іван (ночівля в середині обсерваторії), а далі по можливості перехід доки дійдемо. Звичайно, все сталося навпаки.

Макар з Тофою промахали маршрутку – не  встали, короче, не було їх на вокзалі. І того ми  поїхали 2-є: я і Сеня.

Доїхали до Верховини нормально, навіть за швидко. Це дало нам можливість відвідати місцеві пам’ятки культури, зокрема штаб партії регіонів, кафе «Писанка», магазин, що знаходиться  в приміщенні ринку «Верховина», знайшли місцевий осередок РВ УМС (вул. Жабєвська 12, т 2-12-02). Слід відзначити центральну площу і сцену – це просто в лапках, чудові місця, де  виявляється вся підступність і витонченість культури місцевих жителів. Також, слід відзначити базарчик, що знаходиться поруч автостанції, на  берегах Чорного Черемоша. Такого товару я не бачив давно. Ціна і якість. Все там СУПЕР, останні крики моди. Але то дурниці. Нарешті наш автобус на  Шибене. Пакуємося, як оселедці (я сиджу в Середині на  запасці). Іншим везе менше.

І тут на  заставі, прибувши під самі ворота, по вказівці солдатика, який беріг кордон, ми отримуємо на горіхи від начальника застави за те, що в нас немає з собою ніяких документів. Погрожували навіть закрити нас, і відвезти в Чернівці на 3 доби, і ще якийсь штраф. Не судилося  нам пройти. Вертаємося тим самим пижиком (безплатно), до повороту на Дземброню (Берестечко). Доходимо до магазину, куримо і  йдемо на полонину Смотрич. Тут ми ше здибали групу 4-х туристів, які клялися божилися що без кішок на верх не вийти. Піднімаємося, ззаду нас вже  видно верхи Косарища( 1148м) та Степанського ( 1121м). Погода обіцяє бути доброю.

Догребли ми до полонини Смотрич  десь коло 17 години. Особливо не  товклися, розклали в злощасній колибі намет, швиденько зробили їсти. Зверху спускалися 2 групи туристів, які нам пророкували невдалий вихід . Типу, без кішок ніяк (ще одні  мудрі). Ми прийняли  до уваги їх зауваження і пропозиції, зробили ставки на ранти, трекінгові палки, льодоруби і кусок шнура. Позасинали десь коло  21, зараза миші в тій колибі бушували. Мабуть, я ніколи не  зрозумію людей, які просто можуть нищити колиби, вибивати в них вікна, псувати печі, підлогу, двері. Про сміття вже мовчу. По моїй класифікації я їх відношу до нижчої раси.

Ранок був таки досить холодним. – 18 точно було. Все-таки ночували вище. Але мороз відступив. І  ми вийшли. Стежка, до водопаду слизькувата, через її структуру (камінь, коріння). На водоспаді трішки потовклися, полазили. З того водопаду бере початок  потік Мунчель, який впадає в річку Дземброня, а та в свою чергу – в Чорний Черемош.  Далі – нудний підйом до Вухатого Каменя.  От перед ним і почалися пригоди. Жереп був напівзасипаний, не тримав  добре вагу, так що провалювалися. Чесно, якщо  би не рантові  ботінки і льодоруб то туди би просто так не  вийшов. Заледеніло все. Там, таке місце, де добре гуляє вітер. Якось ми таки вигребли на  верх Вухатого Каменя. Не стежкою, класично (вона  забирає трохи вправо), ми пішли як би  мовити «влоб».

Погода на вершині Вухатого Каменю була доброю, легенькі хмари, вітерець, сонце. Фотографуємося. Починаємо помаленьку рухатися в сторону перемички між Дзембронею (1877) та Піп- Іваном (2028). Нелегко там зорієнтуватися, коли все  позасипало снігом, позадувано. Карнизи там так само десь до 3-х метрів досягали.  В самій  нижній точці між вухатим і хребтом росте жерепина, яка так  само не  витримувала нашу вагу. Отам ми намучилися. Але  вийшли. З казусом, правда. Погода різко змінилася, почав  дути добрячий вітер. Треба було прориватися вище тих хмар. Так і Зробили. Під вершиною, майже вже перестало, внормувалося. Але чорногорський хребет все таки поволі вкривався хмарами. Говерлу перше було видно, потім вона  щезла.

Побувши там хвилин  з 15, ми вирішили йти вниз. Йшли напряму, не дорогою, а просто вниз. То виходить так, що ми урізаємо серпантин  досить добре. І все рівно виходимо на стежку, яка йде до оз. Марічейки. Коли засипле жереп, то можна ходити! Переночували на  Веснярці – полонині. Спати не холодно, колиба нова, добротна. Стару якесь чмо спалило десь в 2008. Спати на диво не хотілося. Приготували святковий стіл, все таки то був  другий святий вечір. Отак ми його святкували. Коли позасинали, навіть не можу сказати – колиба  достатньо тепла і доглянута.  Рано, вийшли десь в  5-00 ранку, аби на 8 годину  встигнути на Шибенський бус, який возить дітей до школи і людей на роботи! Прийшли майже вчасно, ще б 10 хвилин і ми би профукали його. Так, ми поїхали до Ільців, додому. В тому бусі катіровка слухати музику на мабілі – в кого голосніше  - той і правий!. В Ільцях за пів години був На Івано-Франківськ. За 2.5 години були дома. Отаке то.

P.S.

В Кожного у житті є моменти, які завжди хочеться згадувати  з гордістю, посмішкою і теплом. Вони не  забуваються. Ніколи, щоби не  було  і як би не  було. Так само,  і ми, завжди згадуємо саме  цю мандрівку, чомусь вже воно так  виходить. І  вона не  забувається, з невідомих причин, можливо через те, що за ті  2 доби ми пережили багато чого, і  зрозуміли  багато чого. Ми не мали помилитися, ми знали  на що ми йдемо. Так і сталося. Комусь може видатися що ми пройшли попсовий маршрут, і хвалитися невідомо чим, але хто був, той  пойме, що таке січневі гори.